“Візит доньки приносить сльози: Як вона могла покинути свою матір?”

Привіт усім, мене звати Галина, і я працюю медсестрою в лікарні в маленькому містечку в Україні. Нещодавно до нас поступила літня жінка на ім’я Дарина. Вона була невеличка, жвава і мала чудове почуття гумору. На щастя, у неї не було нічого серйозного, але їй потрібно було залишитися в палаті на 2-3 тижні. Не вдома, а під наглядом лікарів.

Перший тиждень все було добре. Дарина була радістю для всіх навколо. Вона часто ділилася історіями зі своєї молодості, змушуючи всіх сміятися своїми дотепними зауваженнями. Вона вміла освітлювати кімнату своєю присутністю, і навіть інші пацієнти чекали на її веселий настрій.

Одного дня Дарина згадала, що її донька Катерина скоро прийде до неї в гості. Вона була дуже схвильована і не могла перестати говорити про те, як сильно вона за нею сумує. Вона показувала нам фотографії Катерини та своїх онуків, сяючи від гордості.

Нарешті настав день, коли Катерина прийшла в гості. Дарина була в захваті і не могла дочекатися зустрічі з донькою. Коли Катерина увійшла до кімнати, обличчя Дарини засяяло від щастя. Вони міцно обійнялися, і на мить все здавалося ідеальним.

Однак під час візиту я помітила зміну в поведінці Дарини. Вона стала тихішою і більш замкнутою. Катерина була зайнята своїм телефоном більшу частину часу і здавалася більше зацікавленою у перевірці своїх соціальних мереж, ніж у проведенні якісного часу з матір’ю.

Дарина намагалася завести розмову з Катериною, запитуючи про її життя та онуків, але відповіді Катерини були короткими і відволікаючими. Було очевидно, що вона поспішала піти. Через приблизно годину Катерина піднялася і сказала, що їй потрібно йти. Очі Дарини наповнилися сльозами, коли вона обіймала доньку на прощання.

Після того як Катерина пішла, Дарина тихо сиділа на своєму ліжку, дивлячись на двері. Жвавий блиск у її очах зник. Вона виглядала такою сумною і пригніченою. Я підійшла до неї і запитала, чи все гаразд.

“Як вона могла мене так покинути?” – прошепотіла Дарина, сльози текли по її обличчю. “Я виховувала її з такою любов’ю і турботою, а тепер вона навіть не може приділити мені кілька годин.”

Я намагалася її заспокоїти, але мало що могла зробити, щоб полегшити її біль. Протягом наступних кількох днів стан Дарини здавався погіршеним. Вона стала більш замкнутою і перестала брати участь у заходах, які раніше їй подобалися. Її здоров’я почало погіршуватися, і було боляче бачити таку жваву жінку втрачати бажання жити.

Незважаючи на наші найкращі зусилля підбадьорити її та надати необхідний догляд, стан Дарини продовжував погіршуватися. Вона тихо померла однієї ночі, залишивши після себе порожнечу, яку відчули всі, хто її знав.

Катерина прийшла забрати речі матері через кілька днів. Вона здавалася відстороненою і байдужою, ніби не могла усвідомити серйозність того, що сталося. Коли вона залишала лікарню з речами Дарини, я не могла не задуматися, як можна так покинути свою матір.

Історія Дарини є яскравим нагадуванням про важливість сім’ї та руйнівний вплив нехтування на наших близьких. Це заклик цінувати час, який ми маємо з тими, кого любимо, і ніколи не сприймати їх як належне.